. Юрій Макаров: «Не треба шукати «іншу Росію», її не існує» | Набат-время знать больше

Юрій Макаров: «Не треба шукати «іншу Росію», її не існує»

Ось і ще один росіянин помер із тих, з ким можна було розмовляти. Ось і ще один. З Юрієм Афанасьєвим у мене контакт не склався. Років сім тому мене запросили модерувати якийсь круглий стіл на черговій міжнародній конференції з розвитку демократії. Якщо чесно, крім нього, ім’я жодного з учасників не було мені знайоме, хоча туди приїхали нібито провідні фахівці з десятка країн.

Фахівці з чого? З демократії, що незрозуміло? Конференц-хол дорогого київського готелю, кава-брейки, беджі, синхронний переклад, усе як годиться. Скільки коштував один такий захід, я вагаюся припустити, а їх проводилося в нас на іноземні гранти по кільканадцять за рік. Тобто коли Нуланд казала, що від 1991-го США витратили на розвиток демократії в Україні $5 млрд, вірю в це беззастережно. Я теж долучився до витрачання тих мільярдів: попив кави (несмачної).

Якщо я сподівався дізнатися щось корисне з перших вуст, то ілюзії швидко випарувалися. На кожен виступ було відведено по 15 хвилин, і учасники залізно дотримувалися регламенту: демократія — це добре, вода мокра, небо голубе. І ось дійшла черга до Афанасьєва.

Сподіваюся, присутні знали його бодай за іменем. Колишній комсомольський функціонер, член редколегії журналу «Коммунист», без п’яти хвилин член ЦК і раптом на тлі ґорбачовської спроби реанімувати совок відважний боєць із режимом, полум’яний оратор, один із небагатьох обранців на «З’їзді народних депутатів СРСР» передсмертного призову, хто зазіхнув на керівну й надихаючу роль КПРС.

Це йому належали крилаті вислови: «сталінсько-брєжнєвська верховна рада» та «агресивно-слухняна більшість. У тій строкатій сот­ні опозиціонерів академіки Сахаров та Авєрінцев були поруч із Єльциним і Собчаком, тож не дивно, що доріжки протестантів швидко розійшлися й Афанасьєв віддав себе безнадійній справі просвіти молодих прогресивних росіян, заснувавши Російський гуманітарний університет. І ось на презентабельному київському форумі він бере слово й починає розповідати присутнім про реванш націонал-більшовизму й про небезпечність сучасної Росії як такої для решти світу. А його не слухають. Не цікаво. Ми вам про світлі далі, а ви нам про Путіна. Це було до Криму, але вже після Грузії, і вектор подальшого розвитку імперії був зрозумілий без навігатора. Афанасьєв не звертав уваги ані на присутніх, ані на модератора й продовжував свою промову, попри ворушіння в залі: графік ламався безнадійно, всі спізнювалися на обід, а на грантових заходах це святе. Я психував із кількох причин: по-перше, хай там як, є етикет, а по-друге, Юрію Миколайовичу, невже не зрозуміло, що нікому ваші істини про Путіна тут не потрібні? Меркель йому друг, Саркозі друг, Берлусконі друг, навіть Буш зазирнув йому в очі й побачив душу. До того ж ви самі кажете, що вашу позицію в Росії не поділяють! Для вас там знайшли визначення: «демшиза».

Якби була потрібна ілюстрація біблійного «vox clamantis in deserto», вона була перед очима.

І ще одна думка, яка тоді прозвучала з вуст Афанасьєва: російська інтелігенція здалася. Він не сказав «продалася», це було б вульгарне спрощення. Саме здалася, бо це прямий наслідок її власної еволюції, а не якісь зовнішні впливи. І ось із цього місця трохи детальніше. Щоразу, коли в Росії гине або помирає своєю смертю якийсь чесний політик, громадський діяч, виразник думок, просто публічна особа, у нас починаються розмови: «їх треба підтримати, потрібно мати там бодай когось, із ким можна розмовляти». Ці розмови вщухають тільки тоді, коли інший громадський діяч або публічний інтелектуал бовкне чергове «кримнаш». Яке розчарування!

Ще раз: не треба там ні з ким говорити. Точніше, не так. Можна говорити, спілкуватися, приймати в гостях будь-яку симпатичну, порядну людину, але не тому, що вона з Росії і представляє там якусь течію або якусь тенденцію, а тому, що вона симпатична, не більше. Ми все одно не знаємося на їхніх розкладах, ми не розуміємо, як опозиційний політик, журналіст чи артист може пити на вечірці шампанське та обійматися з місцевим геббельсом, на якому пробу ніде ставити. Хто там безкомпромісний, а хто бігає в адміністрацію? Хто самодостатній, а хто шукає порятунку в імперській симфонії? Це все залишки нашої застарілої «дружби народів», якої варто соромитися, а не плекати її, бо дружба — річ індивідуальна й інтимна, особливо після Іловайська.

І головне: не треба шукати «іншу Росію», її не існує. Нам не потрібні союзники в тому таборі. Вони самі колись мають собі дати раду зі своєю країною (у що віриться дедалі менше), але без нас, і хай їм Бог помагає. Це не наша справа. А Сахарови, Авєрінцеви, Афанасьєви в Росії скінчилися.

Источник

На ту же тему
Поделитесь своим мнением
Для оформления сообщений Вы можете использовать следующие тэги:
<a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Набат-время знать больше © 2017 ·   Войти   · Наверх