. На одного нашого загиблого воїна припадає три бойовики | Набат-время знать больше

На одного нашого загиблого воїна припадає три бойовики

Понеділок, 05 липня 2016
00:50

Газета по-українськи

Україна

На одного нашого загиблого воїна припадає три бойовики

 
Коментувати
Роздрукувати

Автор: Ельдар Сарахман

Військовий із позивним ”Малой” показує таксу Тапіка, яку нещодавно купили в селищі Новгородському за 100 гривень

— Недавно наши сепара положили. Лежал несколько дней, никто его не забирал, — розповідає командир 43-го батальйону «Кривій Ріг» із 53-ї бригади Збройних сил України.

Зустрічає на шляху до селища Зайцеве на Донеччині, прізвища не називає. О 9:15 заїжджаємо туди зі столичними волонтерами. Комбат із водієм — попереду, в побитому чорному «Мітцубісі-Паджеро». Третину селища контролюють українські військові.

На в’їзді — блокпост. Через дорогу проходить лінія розмежування, позначена смугастими бетонними пірамідами заввишки півметра. За 20 м стоять житлові будинки. Звертаємо ліворуч, на українську територію. Дорога розбита, повільно об’їжджаємо ями.

— Сепары нас уже видят, — волонтер організації «Спільна справа» 52-річний Борис Пенчук поправляє окуляри.

Він за кермом. Зупиняємося на позиції. Солдати просять не знімати й не вказувати розташування. Праворуч за кущами — поле й терикон, що контролюють бойовики.

— Сегодня около 200 мин упало. Крыли всю ночь. 20 только к нам прилетело, — комбат підкурює. — С того террикона корректируют огонь и стреляют. А мы по ним никак попасть не можем — далеко.

В’їжджаємо у село Жованку. До війни воно входило до сільради Зайцевого. Місцева влада перейшла на бік противника. Там живуть 260 людей, зокрема 13 дітей.

На в’їзді стоїть розбита чотириповерхівка із синьо-жовтим прапором на даху. Праворуч за деревами — приватні будинки. Над двома здіймається білий дим. Палають після нічного обстрілу.

— Параллельную улицу контролируют сепары, — пояснює Борис.

На подвір’ї будинку, де стоять військові, солдат грається з кошеням. На ящику з-під патронів спить сіра кішка. Водій комбата 23-річний Олександр із позивним «Малой» підмітає у дворі шовковицю.

— Нас уночі обстріляли, — затягується цигаркою бородатий солдат у темних окулярах і кепці.

Веде за будинок. На городі серед кукурудзи — метрова воронка від міни. Дістає з неї осколки:

— Ще не заржавіли. Свіжі.

На вулиці порожньо — спека понад 30 градусів. Біля автобусної зупинки зустрічаємо 80-річну Ніну Жиданову в зеленому квітчастому сарафані й капелюсі.

— В подвале сидим днем и ночью. Хотим только, чтобы не стреляли, — розповідає. — Сил нету. До трех ночи в подвале глаз не могу сомкнуть. Вот выбили свет. Борщ, суп поставить куда? Полдома разрушено. Стреляют с 8 часов и до трех. Все можно пережить, лишь бы не стреляли. И холод, и голод. А тут никуда не выедешь. То война олигархов. Отмывают свои деньги, а холопы отвечают за все. С продуктами нормально. Гуманитарка есть Красного Креста и Ахметова. Первая хорошая, вторая — раньше лучше была, но и за то спасибо. Красный Крест получают все, а эту — кто старше 65.

У червні Ніна Олексіївна від Червоного Хреста отримала дві пляшки олії, по дві пачки гречки й рису, три — макаронів, дві банки тушонки, чотири — сардин, борошно і дріжджі.

— Хлеб испекли бы, так света нет, — зітхає. — Пенсии не приносят. Мы оформили ее в Константиновке. Мне есть, а мужу — нет. Проблема с печатями в справках переселенца. Не могут договориться, кому, как и когда ставить.

Пропонує оглянути її дім.

— Зимой ограбили. Вынесли все ценное: медали сына, награды мужа, даже диплом. Мой красный оставили, — сумно посміхається.

Ніні Олексіївні важко йти, кульгає. Заходимо у двір. У напівзруйнованому великому домі з білої цегли вікна забиті фанерою.

— Это вот прилетело, полдома разбило, — хитає головою жінка. — Собаку нашу осколком убило.

На сходах лежить худа біло-коричнева кішка.

— Тошка приболела, не кушает после обстрелов, — Ніна Олексіївна бере її на руки. Веде нас у літню кухню. Там — пічка, стіл, холодильник і двоярусне ліжко. — Наверху спит дедушка. Я не залезу, проблемы с позвоночником.

За будинком — город. Ліворуч — пасіка. Сивий чоловік у білому кашкеті піднімає кришки вуликів.

— Муж Володя, ему 88, воевал на фронте, — представляє Ніна Олексіївна. — Познакомились тут, когда из армии вернулся. Молодой красивый был. 60 лет вместе.

Чоловік недочуває, просить говорити гучніше. Дістає осколки з дірявого відра.

— Гостинцы вот недавние, — розкладає на долоні. — Пасека — мое хобби, — тремтячими руками закриває кришку вулика. — Бывший директор говорил: «Жиданов, у тебя все есть, кроме пасеки». И вот завел. Воск продаю.

Ніна Олексіївна поправляє волосся чоловіку:

— Во время обстрелов семьи пчел погибли. Многие поулетали. Это для пасечника трагедия. Володя все восстановил, некоторые пчелы вернулись. Живем огородом, дети уехали.

Біля пасіки — розвалений будиночок із саману.

— Это мы с мамой строились, когда папа на фронт ушел, — Володимир Дмитрович бере шматок саману. — У нас не дома, а хаты.

У коридорі великого будинку — вхід у підвал. Спускаємося з ліхтариком. Попід стіною на полицях — банки помідорів, салатів. Більшу частину займає «ліжко» — на ящики кинули матраци та ковдру. Є лампочка.

— Дом сынулечка строил, старался, а все побило, — Ніна Олексіївна веде у кімнату зі свіжим ремонтом, але без вікна. — Еще и ограбили. Как военные сменились, так вот и начались грабежи. Сейчас хорошая смена ребят, помогают нам.

Наостанок обіймають і просять приїздити ще.

На дорозі стоять два джипи. Обабіч — озброєні військові. Під деревами натовп обступив 54-річного Павла Жебрівського, голову Донецької військово-цивільної адміністрації. За його спиною помічник у зеленій кепці нотує у блокноті.

— По воді — буде координаційний центр, щоб дали дозвіл на відновлення, — каже Жебрівський. — З нашого боку є, з того — немає. Вирішуємо. По пенсіях — я ставив завдання вас зареєструвати в інших населених пунктах. Але Рада має перепідпорядкувати Зайцеве у Бахмутський район (контрольований Україною. — ГПУ). Переносимо пропускний пункт у Майорськ. Тоді проблема з проїздом відпаде. За місяць зробимо.

Люди підходять до помічника губернатора.

— Я в цьому году даже не вирощую птицю, — каже 35-річна жінка без двох передніх зубів. — А в том году в мене її було много.

— Надя, зрозуміло — проблема з кормами, — говорить невисока білявка.

— Як тільки перенесемо пропускний пункт, Надь, то вирішимо і це, — обертається Жебрівський. — Взимку газ буде.

— Ви нас зустрічаєте краще, ніж минулого разу, — завершує помічник. — Значить, ми щось зробили.

Люди далі кричать і не розходяться.

— Раніше Зайцеве підпорядковувалось Горлівці, — каже Жебрівський. — Зараз — між небом і землею. Я об’їжджаю сіру зону, де немає влади. Є приблизно 15 населених пунктів, де слід дати чарівного пенделя кому треба. Військова ситуація загострена, особливо в промзоні Авдіївки й Бутівки. Путін тисне, щоб ми пішли на його план. Ескалація — на рівні серпня 2015-го. Ні про яке відведення великокаліберної зброї не йдеться. Але якщо хтось думає, що ми сидимо, аби нас убивали, то помиляється. На одного нашого загиблого припадає троє з того боку. Тільки нам кожного шкода, а у них — «бабы еще нарожают». Хлопці дають дуже адекватну відповідь там, де гинуть їх товариші.

— Кожну ніч ми під обстрілами, — каже 51-річна пенсіонерка Людмила з короткою рудою зачіскою.

Прізвищ люди не називають, бо на боці бойовиків живуть родичі.

— Перша проблема — виїзд, — продовжує жінка. — Нас не пропустили до Микитівки. Їздимо, бо там — родичі, батьки, діти. Більшість мотається за продуктами. Тепер потрібен пропуск, а за ним треба їхати до Артемівська. Друге — немає світла. Третє — два тижні без води. Колодязі майже висохли. Без газу сидимо від початку війни. Вугілля і дров немає. Зиму чекаємо з жахом. Лікарі бувають раз на п’ять місяців, а по ліки треба їхати і шукати. А вік наших людей — старше 60 років. Цвинтар — на тому боці. Не дай Боже хтось помре, ховати ніде. Школа — теж. Діти рік учаться дистанційно. На наступний у нас четверо першачків, їм треба вчитель. Сміття нікуди дівати. Мобільного зв’язку немає.

— Мы с мужем без средств существования, — махає рукою 48-річна Галина, невисока повна брюнетка. — Работали на железнодорожной станции, она закрылась. Пенсионер может хоть пенсию переоформить. А нам остается огород и гуманитарка. От войны не отдыхаем. Только на Пасху было затишье. Привозили батюшку, детей со Львова. А так — вечно в напряжении. Днем огород, ночью — подвал. Дрожишь, молишься, пьешь валерьянку.

— Внучку четыре месяца не видела, она — в ДНР, — Людмила витирає сльози. — Поселок наш в закуточке. Отрезан от мира. Многие не знали, что есть такая Жованка. А когда-то была цветущая. Жили и радовались.

Повертаємося до військових. Вони роздивляються привезені волонтерами приціли. Дякують. «Малой» приносить щеня такси.

— Купили в Новгородському, — гладить собаку. Той умощується на руках і висовує язика. — Підросте — навчимо сєпарів гризти.

О 13:30 їдемо до військових. Позиції бойовиків у полях Зайцевого видно, як на долоні. Поряд стоять житлові будинки. З окопів нас зустрічає смаглявий хлопець, каже — снайпер. Військові забороняють знімати горизонт.

— Покажете, а к нам потом прилетит, — пояснює сивий боєць у зеленій кепці.

Пригинцем підходжу до бінокля. Один будинок у селищі досі горить.

— Це ми поцілили, — каже смаглявий боєць.

— Там мирні є?

— Які там люди? Це сєпари скрізь облаштували позиції. Ми їх бачимо. За цю ніч один-один. Вони в наш будинок попали, ми — в їхній.

З окопу вибігає чорне цуценя. Боєць веде його годувати.

— Ночью начали обстрел. Мы сепарам хорошо насыпали. Трижды просили перемирия, — командир 43-го батальйону дивиться у бінокль.

Источник

На ту же тему
Виджеты

Это место для ваших персональных виджетов. Ставьте из админки - рубрики, архивы, метки, календарь, свежие комментарии, произвольное меню и др.

Свежие записи
Набат-время знать больше © 2020 ·   Войти   · Наверх